Перший, хто піднявся на K2

K2 ніколи не була просто горою. У Каракорумі, на кордоні Пакистану та Китаю, вона стоїть як гостра піраміда з льоду й скелі, яку місцеві називають Чогорі — «велика гора». Коли в 1856 році британський топограф Томас Монтгомері позначив її літерою «K2», ніхто не уявляв, скільки життів і нервів вона забере, перш ніж хтось ступить на її вершину.

На відміну від Евересту, де є відносно «зручні» ділянки, K2 майже не дає перепочинку. Крутизна, непередбачувана погода, льодові обвали в знаменитому «Горловині» (Bottleneck) і відсутність рятувальних можливостей вище базового табору роблять її однією з найскладніших вершин світу. Саме тому перше сходження стало подією, яка вийшла далеко за межі альпінізму.

Довга дорога до вершини: спроби до 1954 року

Перша серйозна спроба відбулася ще в 1902 році. Оскар Еккенштайн і сумнозвісний Алістер Кроулі піднялися до 6525 метрів північно-східним хребтом. Вони повернулися живими, але гора вже показала свій характер.

У 1909 році герцог Абруццький Луїджі Амедео ді Савойя проклав той самий шлях, яким пізніше підуть італійці 1954-го — південно-східне ребро, яке сьогодні називають Абрuzzі. Він дійшов лише до 6250 метрів, але залишив після себе детальні фотографії Вітторіо Селли та розуміння, що саме цей маршрут найперспективніший.

Американці штурмували K2 тричі — у 1938, 1939 і 1953 роках. Експедиція Чарльза Г’юстона 1953-го стала легендою вже не через сходження, а через порятунок. Коли Арт Гілкі важко захворів, товариші тягнули його вниз у страшну бурю. Під час масового зриву Піт Шонінг утримав майже всю групу однією страховкою — «Belay», який досі вивчають у підручниках з альпінізму. Гілкі загинув, але етика «партія важливіша за вершину» залишилася назавжди.

До 1954 року K2 залишалася останньою великою недоторканою вершиною серед чотирнадцяти восьмитисячників. Еверест уже був узятий британцями роком раніше. Італія, яка виходила з повоєнної руїни, потребувала символу національного підйому. І вона його отримала.

Експедиція 1954 року: як італійці взяли «Дику гору»

Керівником став геолог Ардіто Дезіо — людина залізної дисципліни, яка керувала експедицією майже як військовою операцією. Команда складалася з дванадцяти альпіністів, серед яких були досвідчені гіди й молоді зірки. Наймолодшому, Вальтеру Бонатті, було лише 24 роки.

Базовий табір на льодовику Годвін-Остен розбили 28 травня. Далі — повільний, виснажливий штурм. Табори росли один за одним: на 5400, 6100, 6450, 6700, 7100, 7345, 7627 метрів. 21 червня на висоті близько 6400 метрів від набряку легень помер Маріо Пучоз, гід з Курмаяра. Це був важкий удар, але експедиція продовжилася.

30 липня Компаньйоні й Лачеделлі підняли останній табір — IX — на висоту близько 8100–8150 метрів. Саме тут і розгорнулася драма, яка на десятиліття затьмарила тріумф.

Бонатті й пакистанський носій з народності хунза Амір Мегді (іноді пишуть Махді) мали доставити кисневі балони до останнього табору. Коли вони дісталися домовленого місця, намету там уже не було. Компаньйоні переніс його вище — за його словами, через небезпеку серраку, за версією Бонатті — щоб молодший і сильніший товариш не зміг претендувати на вершину. Бонатті й Мегді провели ніч на відкритому льоду при температурі близько –40…–50 °C. Мегді втратив майже всі пальці рук і ніг від обмороження.

Вранці 31 липня Компаньйоні й Лачеделлі підібрали балони й вирушили вгору. Вони дихали киснем, долали «Горловину», скельні ділянки, де Лачеделлі навіть знімав рукавиці й кішки. Близько шостої вечора, коли сонце вже сідало, двоє італійців ступили на вершину. Вони простояли там близько півгодини, зробили фотографії, зняли короткий кінофільм, посадили льодоруб з італійським і пакистанським прапорами — і почали спуск у темряві.

Обидва отримали серйозні обмороження рук. Лачеделлі згодом втратив частину великого пальця. Але вони живі повернулися. Італія зустріла їх як національних героїв.

Двоє, хто ступив першим

Ахілле Компаньйоні народився 1914 року у Вальфурві, високогірній долині Вальтелліни. Служив в альпійських військах, працював гідом і інструктором з лиж у Червінії. На момент експедиції йому було майже сорок — досвідчений, сильний, але вже не наймолодший.

Ліно Лачеделлі був на одинадцять років молодшим. Кортіна д’Ампеццо, Доломіти, скельні маршрути з дитинства. Його називали «білкою» за спритність. Саме він у найважчий момент на скельній ділянці зняв кішки й рукавиці, щоб пройти складний прохід. Після повернення він довго мовчав про деталі останньої ночі, але в 2004 році у книзі «K2. Ціна перемоги» частково підтвердив версію Бонатті.

Суперечка тривала понад півстоліття. Бонатті став одним із найбільших альпіністів XX століття, але рана від K2 ніколи повністю не загоїлася. Мегді повернувся додому інвалідом і жив у бідності до самої смерті 1999 року. Справжнє історичне правосуддя прийшло лише тоді, коли більшість головних учасників уже пішли з життя.

Що сталося після

Друге сходження відбулося лише через 23 роки — у 1977-му японською експедицією. Першим пакистанцем на вершині став Ашраф Аман. У 1979 році Райнгольд Месснер піднявся соло без додаткового кисню. У 1986-му Ванда Руткевич стала першою жінкою на K2, теж без кисню. Той самий рік увійшов в історію як «чорне літо» — 13 загиблих.

Зимове сходження довго вважалося неможливим. Лише 16 січня 2021 року десятеро непальських шерпів, серед яких був Нірмал Пурджа, зробили те, що раніше нікому не вдавалося.

K2 досі залишається однією з найсмертельніших вершин серед восьмитисячників. Технічна складність, короткі погодні вікна й майже повна відсутність можливості евакуації з висоти роблять її особливою. Комерціалізація останніх років збільшила кількість сходжень, але не прибрала головних небезпек.

Сьогодні, коли на K2 щороку піднімаються десятки альпіністів, легко забути, якою була ця гора в 1954-му. Не було фіксованих мотузок на всьому маршруті, не було супутникового прогнозу, не було можливості викликати допомогу. Були лише люди, які йшли вгору, несучи на собі не лише спорядження, а й надії цілої країни.

Ахілле Компаньйоні помер у 2009 році у віці 94 років. Ліно Лачеделлі пішов того ж року, йому було 83. Вальтер Бонатті — у 2011-му. Їхня історія вже стала частиною альпіністської міфології. Але щоразу, коли хтось дивиться на гостру піраміду K2 з Конкордії, він бачить не просто другу вершину світу. Він бачить місце, де 31 липня 1954 року двоє чоловіків уперше торкнулися неба, яке до них вважалося недосяжним.